logo-gmail-24 logo-calend-24
logo-drive-24

Добровольное пожертвование




 


Home Новости
Новости Украинской Евангельской Семинарии Богословия
Щоб фокус не збивався PDF Печать E-mail

Із проповіді відповідального за магістерську програму УЄТС «Місія в місті» д-ра Джона Вайта на загальносемінарському богослужінні 10 жовтня 2017 року

Нещодавно я читав книгу Суддів — це досить депресивна книга, бо люди в ній постійно припускаються одних і тих самих помилок. І я помітив, що це стається через те, що вони втрачають фокус — їхня увага розсіюється і перестає концентруватися на Господі. В результаті інші народи завойовують їх, пригнічують, вони волають до Бога, Бог посилає їм ще одного суддю, який звільняє їх, але через деякий час вони знову забувають, і так повторюється знову і знову. І сьогодні я хочу поговорити про одну історію з цієї книги, яка може допомогти нам зрозуміти, що робити, щоб фокус не збивався. Це коротенька оповідь про Отніїла, першого із суддів Ізраїлевих.

Отже, книга Суддів пише: «І Ізраїлеві сини робили зло в Господніх очах, і забули Господа, Бога свого, та й служили Ваалам та Астартам. І запалився Господній гнів на Ізраїля, і Він передав їх у руку Кушан-Ріш'атаїма, царя Араму двох річок. І служили Ізраїлеві сини Кушан-Ріш'атаїмові вісім літ. І кликали Ізраїлеві сини до Господа, і Господь поставив для Ізраїлевих синів рятівника, і він врятував їх, Отніїла, сина Кеназа, брата Калева, молодшого від нього. І був на ньому Дух Господній, і судив він Ізраїля. І вийшов він на війну, і Господь дав у його руку Кушан-Ріш'атаїма, царя арамського. І була сильна рука його над Кушан-Ріш'атаїмом. І мав Край мир сорок літ, і помер Отніїл, син Кеназа» (Суд. 3:7-11). Ця коротка історія є парадигмою, за якою раз по раз повторюватимуться події в книзі Суддів, тож пропоную вам поглянути на певні моменти у ній.

Момент перший: Отніїл був, як пише книга Суддів, сином Кенава, брата Калева, того Калева, який, за наказом Мойсея, пішов роздивитися Ханаан. Саме Калев і Ісус Навин були єдиними з дванадцяти розвідників, хто похвалив оглянутий край і не засумнівався у перемозі. Тому Калев увійшов до Землі Обітованої. Таким чином, минуло, можливо, років із тридцять відтоді, як ізраїльський народ увійшов до Землі Обітованої, але вже встиг забути про Бога й почав робити зло.

Наша увага розсіюється — ми забуваємо про ті добрі речі, які Бог зробив для нас. Все просто: з часом ми забуваємо і починаємо грішити. Звісно, тридцять років — тривалий час для будь-якої людини, тому не будемо надто критичними. Просто це надзвичайно важливо пам’ятати. В Біблії ми дуже ясно бачимо, як зазначив один коментатор, що амнезія призводить до відступництва. Ось чому Святе Письмо гаряче й категорично каже, щоб Церква не забувала про те, що Яхве зробив для неї.

У книзі Суддів досить часто повторюються слова: «Того часу не було царя в Ізраїлі, кожен робив, що правдиве було в його очах» (Суд. 17:6, порівн. 18:1; 19:1; 21:25). Тому що це те, що ми робимо: ми не думаємо про Бога, а турбуємося про своє благо… ну іще про благо кількох близьких до нас людей. Як сказав один коментатор, те, що почалося як терпимість, закінчилося відступництвом, те, що здавалося прийнятним, виявилося смертельно небезпечним. Так, сини Ізраїлеві служили ваалам і астартам, і це страшно. Але механізм у будь-якому разі один і той самий. Скажімо, сьогодні подібне мислення набуває такої форми: «Всі люди обманюють, тож нічого, якщо і я трохи обдурю. Всі дають хабарі, таке життя, тож і мені доведеться. Всі мають позашлюбні зв’язки, нічого страшного, якщо я один раз спробую». На жаль, починаючи щось виправдовувати, ми можемо зайти дуже далеко, це стає для нас дедалі комфортнішим. Коли ми забуваємо про Бога і про те, що Він зробив для нас, ми можемо вчиняти так, як всі, і думати, що це нормально. Відомий богослов Тімоті Келлер казав: «Ідолопоклонство — це коли добра річ перетворюється на головну». Я хочу мати якісь стосунки, нехай навіть Біблія каже, що цей шлях гріховний. Я хочу мати добрі речі, неважливо як. Я хочу новий смартфон. В принципі, нічого поганого у смартфоні немає, але я хочу останню модель, хочу кращу, ніж у знайомих, — і це вже ідолопоклонство. Насправді, що тут найважливіше для нас зауважити: це все відбувається, коли ми забуваємо про Бога.

По-друге, зауважте, Ізраїлеві сини служили Кушан-Ріш'атаїмові вісім років, але не зверталися до Бога по допомогу. Їхній фокус залишався збитим. Вони страждали вісім років! Ім’я «Кушан-Ріш'атаїм» перекладається як «подвійна злість». Напевно, це було не ім’ям царя, а його прізвиськом, яким називали його сини Ізраїлеві. Тобто, було дуже погано. Навіщо ж вони стільки терпіли? Я поділюся з вами своїми припущеннями. Можливо, причиною такого довготерпіння був менталітет, який я умовно називаю «буддистським». Люди з таким менталітетом, незалежно від того, буддисти вони чи ні, думають, що ми потрапили в колесо життя й не можемо змінити обставини, вплинути на владу тощо. Тому вони терплять. Але насправді Бог хоче вирятувати нас зі скрути. Він навіть повторює обставини, доки ми зрозуміємо, як безглуздо вчиняємо, й звернемося до Нього. Може бути й інший варіант, який я умовно називаю менталітетом «американської мрії». У нас в Америці є така ідея, що все в наших руках — якщо ми працюємо достатньо багато, вкладаємо всі сили, всі кошти до останньої копійки, то можемо отримати все, що хочемо; а якщо в нас є проблеми, це означає, що ми працювали недостатньо. Але це також обман, бо не все залежить від нас. І Бог хоче нас спасти від цієї крайності також. Поставте собі запитання: чи не є один з цих варіантів причиною того, що ви утримуєтеся від молитви? Може, ви думаєте, що нічого змінити неможливо? А, може, вважаєте, що впораєтеся власними силами? Бог хоче, щоб ми завжди зверталися до Нього, і особливо тоді, коли страждаємо. Взагалі, страждання — це секретна зброя Бога. Коли Йому не вдається привернути нашу увагу в інший спосіб, Він може вдатися до неї. Клайв Льюїс писав: «Бог шепоче нам в наших задоволеннях, вголос говорить з нашою совістю, але Він кричить у нашому болю— це Його мегафон, щоб чув оглухлий світ» (повість «Біль» — прим ред.).

Наша увага концентрується, коли ми кличемо до Господа. Звісно, з цього уривку на видно, чи покаялися сини Ізраїлеві. Мені чомусь уявляється, що просто міра їхнього болю переповнилася, тому вони заволали до Бога. Але як зреагував Бог? Чи Він вимагав від них кращого покаяння? Ні. Він почав діяти. Це мені нагадує притчу про блудного сина. Батько чекав на сина. Йому не потрібно було почути правильні слова, він просто хотів обняти свою дитину і виявити до неї милість. Бог теж чекав вісім років, поки сини Ізраїлеві кликнуть до Нього. Ми не розуміємо багатьох речей, не є сильними у богослів’ї, не знаходимо правильних слів, але Бог все одно приймає нас. Він хоче допомогти, зокрема й через людей, яких посилає нам. І це гарна молитва: коли ми не знаємо, що нам робити, — просити в Бога послати нам людину, яка почує нас, напоумить, втішить, буде поруч.

Третій момент: наш фокус поліпшується, коли ми заспокоюємося у Бозі й приймаємо від Нього спокій \мир як дар. В цьому уривку ми читаємо, що край мав мир сорок років. Це означає, що не було воєн, але не тільки. Коли Біблія говорить про спокій\ мир, то йдеться про віру, життя в довірі й послуху Богові. Тобто, мається на думці, що у синів Ізраїлевих у ці сорок років були ліпші стосунки з Богом, вони не служили іншим богам. І це той самий спокій, який Бог пропонує нам. В Євангелії від Матвія є дуже відоме місце про спокій: «Прийдіть до Мене, усі струджені та обтяжені, і Я вас заспокою! Візьміть на себе ярмо Моє, і навчіться від Мене, бо Я тихий і серцем покірливий, і знайдете спокій душам своїм. Бо ж ярмо Моє любе, а тягар Мій легкий!» (Мт. 11:28-30). Зрозуміло, що йдеться не про життя без турбот і відповідальності. Ісус пропонує бути з Ним, нести цей тягар разом. У зв’язку з цим я думаю про суботній відпочинок. Чи є в мене достатньо віри, щоб відкласти всі свої справи, які маю зробити? Чи розумію, що Бог може зробити їх і без моєї допомоги? Ми можемо знайти спокій через читання Біблії, через прославлення, через молитву, через піст. Це різні способи шалому, який Бог хоче дати нам. Не треба намагатися все зробити самому, хоча й не слід приймати все як є і тільки скаржитися. Ми маємо навчитися довіряти Богу, приймати Його спокій.

І нарешті, праведний лідер є ключовим фактором для правильного фокусу. Ми бачимо, що автор книги Суддів хоче, щоб Ізраїль отримав царя. Звісно, коли є праведний лідер, це може справляти великий вплив на життя людей. Але навіть найкращі людські лідери мають проблеми, припускаються помилок, грішать. Навіть Давид. Поки він був праведним, Ізраїль мав благословення, але Давид згрішив, і всі зазнали великого болю. І мені здається, бажаючи для Ізраїлю царя, автор книги Суддів прозирав майбутнє. Тому що найкращим лідером став для нас Ісус Христос. Один із коментаторів навіть вважає Отніїла прообразом Христа. Ось які паралелі він побачив: Отніїл був обраний Самим Богом, Дух Господній спочивав на ньому, він прийшов спасти свій народ, приніс йому спокій. Так само й ми можемо орієнтуватися на праведного лідера тут, але завжди маємо дивитися далі — на Ісуса Христа.

 
Шукати своє покликання PDF Печать E-mail

Ексклюзивне інтерв’ю керівника музичного факультету Української Баптистської Теологічної Семінарії (м. Львів) Володимира Хлисти сайту УЄТС

—      Розкажіть про себе.

—      За освітою я музикант — закінчив Львівську національну музичну академію як хоровий диригент. Але крім того постійно практикуюся в музиці з різними колективами різних жанрів. Тому ми зробили на нашому факультеті в семінарії два напрямки навчання: естрадний і диригентський. Також я займаюся музичним служінням у церкві ЄХБ «Преображення» міста Трускавець. Там я керую хором, а ще у нас є музичний гурт «Unison band» та студія звукозапису. Крім цього я пишу музику і для хорового та естрадного виконання у християнській сфері. Намагаюся розбудовувати українську християнську музику. Я одружений і маю трьох доньок.

—      Розкажіть про курс, який Ви викладаєте в УЄТС.

—      Я викладаю предмет «Стилі і жанри» ІІ курсу музичної кафедри. Завдання предмету ознайомити студентів із розмаїттям стилів і жанрів різних країн, різних епох і різних культур. Цей предмет важливий для всебічного формування та ширшого розвитку. Як правило ми в контексті певного культурного середовища стикаємося з якимсь вузьким колом жанрів і стилів. Ми їх практикуємо та інколи це формує у нас доволі обмежений музичний світогляд. Тож, коли ми аналізуємо стилі і жанри, з якими стикаємося рідше або які є екзотичними для нас, це допомагає нам розширити свої обрії і дає імпульс для освоєння і розвитку чогось нового.

—      Але ж наші студенти — це майбутні лідери прославлення, яке має бути максимально простим, аби всі люди могли співати разом із групою. Тож навіщо їм знати різні складні жанри, як-от джаз, свінг тощо?

—      Питання непросте, довкола нього в церквах виникає багато дискусій. Знову ж таки, коли ми проаналізуємо навіть культуру географічно різних церков, то побачимо значно ширший стильовий спектр. Там це простіше, бо самі країни, ті ж США чи Латинська Америка, мультикультурні. У нас культурне середовище досить однорідне, і проблема різних музичних мов не стоїть так гостро. Але існує небезпека, що ми так само вузько, крізь призму своєї культури, почнемо сприймати і Бога. Іноді у нас навіть формується думка, що поклонятися Богові можна тільки так. Наприклад, знаю таку думку, що поп-музика — це поклоніння, а, якщо джаз, — то це вже концерт. Але, якщо Бог створив різні культури, різні смаки, і всі народи по-різному Йому поклоняються, то, я думаю, ми можемо навіть краще зрозуміти Бога, коли вивчаємо і відкриваємо для себе якусь іншу культуру, і можемо крізь призму цієї культури по-новому, по-свіжому поклонятися Йому.

Ми живемо в часи глобалізації, коли відбувається синтез культур. Тож хочемо ми цього чи не хочемо, але навіть у нашу поп-культуру дуже багато просочується афроамериканського, латинського. Взяти хоча б гаспел, яким дедалі більше захоплюється молодь. Втім, предмет «Стилі і жанри» має на меті не тільки збудування внутрішньої церкви. Музичний лідер буде ефективним лише тоді, коли він різними музичними мовами доносить Євангеліє до різних суспільних груп. Є молодь, яка цікавиться роком, є ті, для кого близький джаз, і т. і. І коли ми не маємо християнських музикантів у цих сферах, ми не можемо доносити туди Добру Звістку.

—      Чого бракує українським церквам як спільнотам, які працюють не лише на збудування Царства Небесного, а й своєї країни?

—      У самому баченні Церкви мені допомогло проголошення певних цінностей, які ми обрали для УБТС: «Біблійність, місійність і відповідальність». Саме цього бракує нашим церквам. Скажімо, поняття «біблійність» часто має в наших церквах специфічне значення. Історично так склалося, що наші церкви пройшли етап гонінь і стали доволі закритими для суспільства. І біблійність перетворилась на задачу зберегти свою святість, традиції тощо. Але, якщо ми подивимося на біблійність, яку ніс Христос, то побачимо, що Він виокремив дві заповіді: люби Бога і люби ближнього. А в наших церквах питання збереження культури іноді важливіше за людину. Коли до нас приходить хтось із іншими звичками чи навіть інакше одягнений, для нас важливіше зберегти свою традицію. І ця людина залишається за бортом церкви. Послуговуючись двома основними принципами — любов до Бога і любов до людей — ми відкриваємо церкву для інших. Друге поняття — «місійність». Інколи ми надаємо цьому слову романтичне забарвлення: нам малюються місіонери десь в далеких країнах. Ми забуваємо, що в кожного з нас є місія, за яку ми дамо звіт Богу. Місійність починається з того місця, де ми є. Часто ми не хочемо руйнувати стіни, не хочемо виходити до людей, а чекаємо, коли люди прийдуть до нас. Наскільки Церква присутня у суспільстві, наскільки ми присутні, наскільки наші служіння, можливо, у професії, на робочому місці, відчутні? Чи помітить суспільство, якщо Церква раптом зникне? І третя проблема, яка стоїть особливо гостро, це «відповідальність». Ми знаємо все, як робити, але до практики не доходить. Ми випускаємо студентів, які багато знають, але їхні знання, на жаль, не завжди трансформуються в дію. Не завжди ми свідомі того, що, чим більше Бог нам відкриває, тим більша в нас відповідальність за реалізацію цього. Інколи ми випускаємо студентів із великою головою, але з маленькими руками чи з маленьким серцем, які недостатньо роблять чи недостатньо люблять. Відповідальність — це для мене завжди розвиток лідерського потенціалу. Церква, яка орієнтується на розвиток лідерів, котрі своєю чергою роститимуть нових лідерів, буде успішною і в біблійності, і в місійності. Ці три виклики — основні. Якщо нам вдасться змінити ментальність наших церков через наших студентів, яких ми випускаємо, через нову генерацію, формуючи її, ми зможемо дуже багато чого змінити в ефективності церковного життя.

—      Наші студенти навчаються професійного володіння інструментом чи голосом. Ми запрошуємо до викладання відомих музикантів. Чи правомірно, щоб випускник семінарії робив світську кар’єру, чи потрібно це йому, і які небезпеки можуть чекати на цьому шляху ?

—      Це питання індивідуального покликання. Я вірю, що Бог може покликати людину і до світської кар’єри. Проблеми починаються тоді, коли людина стає самозванцем, намагаючись дістатися сцени заради власних амбіцій, коли Бог її туди не кликав. Коли є поклик від Бога, то Він проводить людину крізь усі випробування неушкодженою, але на таких «самозванців» чекає сумний кінець, і ми бачимо багато прикладів як одного, так і другого. Щодо небезпек, то шоу-бізнес просякнутий світськими цінностями. Згадую, як Олег Майовський розповідав, що, коли він став християнином, йому не вдавалося реалізовувати свої пісні тільки тому, що, на погляд світських продюсерів, їм бракувало «перчинки». Йому казали, що треба додати трохи гріха — про зраду, про нещасливе кохання тощо, бо, коли все дуже правильно, пісня не знаходить попиту. І тут, насправді, є небезпека і спокуса піти на компроміс, обходячи якісь християнські принципи. Але є і позитивні приклади. Мені приємно бачити, як Андрій Чмут, граючи із відомими виконавцями, свідчить їм — в тому місці є світло. Переконаний, що Бог його туди послав, і він виконує там свою місію. Або взяти великий приклад — Даниїла. Його Бог поставив на вершину влади, і була спокуса виконати поганий наказ царя, зрадити принципи. Але він, лишаючись в системі, зумів зберегти себе і впливати на інших.

—      Наскільки, на Вашу думку, велика вірогідність того, що українські християнські гурти будуть збирати численну аудиторію?

—      Тут є кілька проблем. Перша стосується не тільки християнських виконавців, а є загальною: музика в Україні поки що не продається, а крадеться. Поки вона буде масово крастися, музикантам заробітку не отримати. Музиканту треба заплатити за аранжування, звукозапис, інструменти тощо. Він вкладає великі гроші. В результаті піснею можуть не зацікавитися або, якщо зацікавляться, то шукатимуть, де б її безкоштовно скачати. Таке особливо помітно в селах чи провінціях. Люди дивляться: якщо хтось із односельців купив диск, то вже інші не куплятимуть, бо сподіваються переписати в нього. По-друге, у нас немає розуміння, що треба платити за будь-яку музику —не тільки за записи, а й за концерти, бо музикант має годувати себе й родину. Я знаю багатьох талановитих музикантів, які вимушені працювати не за фахом, бо музика їх не годує. У наших церквах часто професія музиканта сприймається як волонтерське служіння. Скажімо, муляру за роботу заплатять без питань, а, якщо музикант проведе в церкві концерт, то це — служіння. Коли зміниться ментальність, коли церковні лідери почнуть розуміти, що якісна музика коштує грошей, якісні інструменти коштують грошей, тоді про щось можна буде говорити. Потрібно мати прагнення щось покращити. Часто нас влаштовує те, що є: от ми маємо якусь слабеньку групу прославлення, і цього нам досить. Немає навіть думки щось розвивати далі, вкладатися у цей розвиток.

—      Що Ви можете побажати студентам УЄТС?

—      Я бажаю студентам дуже серйозно підійти до питання покликання, молитися про це і йти туди, куди посилає Бог. Тому що, коли людина рухається в правильному напрямку, туди, куди Бог хоче, Він потурбується про всі інші речі. Друге, що я хотів би побажати студентам: щоб вони в тих речах, які зараз засвоюють і збирають, в майбутньому стали ресурсом для інших людей. Мені здається, наше завдання — завжди передавати це комусь. Та інформація, яка залишається для нас самих, помирає. Мені здається, коли Павло писав, що він зберіг віру, то мав на увазі не те, що проніс її в собі до кінця, а те, що передав її іншим і вона житиме далі. Ті знання, які студенти отримають у семінарії, повинні служити не для власного звеличення, а для того, щоб передати їх іншим, допомогти тим, хто цього потребує.

 
<< Первая < Предыдущая 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 Следующая > Последняя >>

JPAGE_CURRENT_OF_TOTAL
ХРИСТИАНСКИЕ САЙТЫ Маранафа: Библия, словарь, каталог сайтов, форум, чат и многое другое. Твоя Библия: Библия, ответы на вопросы, христианская библиотека. Каталог христианских сайтов Для ТЕБЯ Церкви.com Церковь Христа Спасителя, Донецк, Украина